Подвійна гра афганського уряду та не менш хитра політика СРСР тривали, набирали обертів і розвитку. ... Ще влітку в Афганістан скеровали спецзагін представників КДБ "Зеніт", який пізніше отримав назву "Зеніт-1". Виконавши свої завдання у вересні 1979 року, він повернувся до Москви. Очолював це формування начальник КУОС (Курсів удоско¬налення офіцерського складу) – полковник Г. Боярінов. Майже відразу після цього сформували новий склад "Зеніта" ("Зеніт-2"). За вказівками голови КДБ СРСР Ю. Андропова до нього увійшли найдосвіченіші працівники оперативно-бойових груп відомства. Наприкінці листопада – на початку грудня 1979 року бійці групи "Зеніт-2" вилетіли в Кабул "для охорони радянського посольства". Частину цього формування було скеро¬вано до Баграму, де вона розташувалася у таборі батальйону 345-го гвардійського окремого парашутно-десантного полку. Сюди прибув і 154-й окремий загін спецпризначення ГРУ ГШ Збройних Сил СРСР, командиром якого при формуванні призначили майора Х. Халбаєва.

У першій декаді грудня в Баграм прибуло ще одне формування КДБ СРСР під назвою “Грім”.

Слід наголосити, що саме ці підрозділи узяли участь у штурмі палацу Тадж-Бек (Кабульської резиденції Х. Аміна) 27 грудня 1979 року під час операції "Шторм – 333". Її запланували для фізичного знищення Аміна та усунення від влади його режиму. У розробці операції брали участь Міністерство оборони СРСР, КДБ при Раді Міністрів Радянського Союзу, а безпосереднє керівництво цією акцією на місці здійснювали головний військовий радник генерал-полковник С. Магометов і генерал-лейтенант держбезпеки (резидент КДБ СРСР) Б. Іванов. Загальне керівництво операцією під кодовою назвою "Шторм – 333" доручили старшому офіцерові напрямку спец¬призначення Головного розвідуправління Генштабу Збройних Сил СРСР полковнику В. Колеснику та його заступникам – підполковнику ГРУ ГШ О. Швецю та генерал-майору держбезпеки Ю. Дроздову. Останнього призначили керівником спецформувань КДБ "Грім" і "Зеніт".

... Поетапно здійснювалося і широкомасштабне введення радянсь¬ких військ в ДРА. О 7-й годині ранку 25 грудня 1979 року в районі м. Термез два понтонно-мостових полки почали прокладання переправи, по якій повинні були йти війська та техніка. Радянський посол ще раніше поінформував X. Аміна про рішення ввести радянські війська на територію Афганістану, отож останній наказав надавати їм будь-яку підтримку. Для уточнення аспектів взаємодії майбутній командувач 40-ї загальновійськової армії радянських військ в Афганістані генерал-лейтенант Ю. Тухарінов зустрівся у Кундузі з начальником оперативного управління Генштабу Збройних Сил ДРА генералом Бабаджаном.

О 15-й годині за московським часом згідно з наказом Міністра оборони СРСР почалося широкомасштабне введення радянських військ в Афганістан. Першими переправилися розвідники, потім – інші військові частини 108-ї мотострі¬лецької дивізії, якою командував генерал-майор К. Кузьмін (у січні 1980 року начальником штабу цього з’єднання призначили полковника Б. Гро¬мова, у майбутньому – командувача 40-ї армії, під керівництвом якого радянські війська в 1989-му році й залишили Афганістан).

Військові частини 108-ї мотострілецької дивізії повинні були зайняти тимчасові пункти дислокації в районі Доші, Пулі-Хумрі, Кундуза і Талукана. Але під час маршу завдання змінили: дивізія вирушила на північ¬ний схід Кабула, де й зупинилася вранці 28 грудня (через пару діб командиром цього з’єднання було призначено полковника В. Міронова).

... Водночас військово-транспортна авіація радянських ВПС, використовуючи повітряний простір, перекидала на аеродроми Кабула і Баграма основ¬ні сили 103-ї повітряно-десантної дивізії та окремого парашутно-десантно¬го полку з Ферґани. За 48 годин у ці місця здійснили 343 рейси та доставили 7700 десантників, 894 одиниці бойової техніки та 1062 тонни різноманітних вантажів. Командир 103-ї повітряно-десантної дивізії, яка дислокувалася у Вітебську (колишня Білоруська РСР), генерал-майор І. Рябченко, згадуючи події тих часів пізніше, розповів: " ... 10 грудня 1979 року о 23.30 я отримав наказ привести військові частини з’єднання у повну бойову готовність і скерувати їх на аеродроми для зльоту. 14 грудня того ж року дивізія пере¬базувалася на аеродроми ЧТуркВО (Червонопрапорний Тур¬кестанський військовий округ. – Прим. авт.), де протягом 10 діб частини готувалися до виконання бойових зав¬дань, які були поставлені лише увечері 24 грудня. ... 25 грудня о 18.00 (15.00 за московським часом) почалося перекидання повітрям десанту з посадкою літаків на аеродромах Кабула і Баграма. 26 грудня завдання, дане з’єднанню, уточнили: до 19.30 наказали дістатися до конкретних об’єктів столиці та посилити їхню охорону, водночас завадивши можливому підходу озброєних угруповань. "

Навіть ця коротка історична довідка свідчить про те, що радянські десантники до самого останнього моменту не здога¬дувалися про характер своїх дій в Афганістані. На жаль, не обійшлося без втрат: 25 грудня о 19.33 при посадці у Ка¬булі врізався у гору та вибухнув літак Іл-76 (командир екіпажу – капітан В. Головчин), на якому було 37 десантників.

... Але головні події розгорнулися 27 грудня 1979 року на кабульському проспекті Дар-уль-Аман, навколо та усередині палацу Тадж-Бек. Радянські військові підрозділи продовжували перетинати афганський кор¬дон, займати визначені рубежі та позиції, а голова уряду та фактичний диктатор ДРА Х. Амін, радіючи цьому, не здогадувався, що радянське керівництво має зовсім іншу мету. Вона полягала у здій¬снені перевороту в країні та передачі влади іншому режимові – більш слухняному: вже у грудні бійці позаштатного спецпідрозділу КДБ "Грім" забезпечували безпеку лідерів афганської опозиції з НДПА на чолі з Б. Кармалем, яких також доставили у Баграм.

Спочатку штурм палацу Тадж-Бек запланували на 22.00, а потім – на 21.00 27 грудня, але у зв’язку з частковим витоком таємної інформації та невдалою спробою отруїти Х. Аміна проведення операції "Шторм – 333" було прискорено.

... Першим об’єктом, який знищили у Кабулі, став "колодязь" зв’язку. Міцний вибух, який пролунав, став сигналом для спільних дій спецпідрозділів КДБ "Грім" і "Зеніт", 154-го окремого загону спецпризначення ГРУ ГШ Збройних Сил СРСР, який отримав назву “мусульманський батальйон”, та підрозділів десантників. Слід зауважити, що об’єктів, які підлягали негайній нейтралізації у перші хвилини перевороту, було чимало. Отож невипадково в загін "Зеніт" тоді входило 9 груп на чолі з найдосвіченішими офіцерами: палац Х. Аміна – Я. Семенов, Царандой (поліція) – Ю. Мельник, Генштаб Збройних Сил Афганістану – В. Розін, КАМ (військова контррозвідка) – Р. Шафігулін, в’язниця – Ф. Коробєйніков, телеграф – В. Овсянніков, "колодязь" зв’язку – Б. Плєшкунов, пошта – А. Пунтус, телецентр – А. Рябінін ("Вимпел. Група спецпризначення КДБ СРСР. Факти, спогади, свідоцтва, долі" – М.: АЛМА-ПРЕС, 1997 - с.46).

Безумовно "працювати" на цих об’єктах "зенітівцям" допомагали і радянські десантники, і радянські військові радники, і представники афганської опозиції режиму Х. Аміна.
Генерал-майор В. Колесник (керівник операції "Шторм -ЗЗЗ") через кілька років згадував: "О 19.15, за 15 хвилин до початку штурму (палацу Тадж-Бек. – Прим. авт.), група капітана М. Сахатова (заступник командира 154-го окремого загону спецпризначення. – Прим. авт.) згідно зі сценарієм просунулась до 3-го батальйону афганської бригади охорони палацу. "Спецназівці" побачили, що у підрозділах оголошено тривогу: на плацу були комбат і його заступники, а особовий склад отримував боєприпаси. Миттєво оцінивши ситуацію, Сахатов прийняв рішення захопити командування батальйону. Автомобіль наших розвідників раптово зу¬пинився біля афганських офіцерів, і через лічені секунди ті вже лежали у кузові ГАЗ-66, який рванув уперед. У перші хвилини афганські солдати навіть не зрозуміли, що сталося, а коли відкрили вогонь по машинах, було пізно. Капітан Сахатов десь через 300 метрів зупинив машини. Його підлеглі, вистриб¬нувши на землю, відкрили вогонь у відповідь. Залишившись без керівництва, афганці йшли натовпом і були доброю ціллю. Два кулемети та вісім авто¬матів "спецназівців" поклали більше 200 охоронців на полі бою, а снайпери тим часом зняли чатових біля танків. Почувши стрілянину у розташуванні 3-го батальйону, я подав команду про початок операції, запустивши у небо серію ракет. Дві "Шилки" (ЗСУ-23х4 зі складу 154-го загону спецпризначення. – Прим. авт.) відкрили вогонь по палацу, а ще дві – по розташуванню танкового батальйону афганців. Обслуга АГС-17 (автоматичний станковий гранатомет "Полум’я". – Прим. авт.) обстрілювала розташування 2-го батальйону афганців, заважаючи особовому складу залишати казарми. Друга, третя роти ("мусульманського батальйону". – Прим. авт.) та рота десантників на броні розпочали блокування батальйонів бригади охорони, а перша рота ("мусульманського батальйону". – Прим. авт.) разом з групами спецпризначення КДБ стрімко пішли на штурм палацу" (Колесник В. В. "Шторм у Кабулі." Вимпел. Група спецпризначення КДБ СРСР. Фак¬ти, спогади, свідоцтва, долі”).
Далі генерал-майор В. Колесник згадує: "Палац був на пагорбі, який височів над місцевістю метрів на 60. До нього вели серпантинна дорога та пішоходні сходи завширшки півтора метри. По ним рухалася група лейтенанта М. Турсункулова (коман¬дир взводу "мусбата". – Прим. авт.) та група "зенітівців". Під прикриттям вогню "Шилок" рота В. Шаріпова (старший лейтенант, коман¬дир 1-ї роти "мусбата". – Прим. авт.) йшла серпантином на БМП. Охорона палацу відкрила шалений вогонь по атакуючих. Головну БМП було підбито. Її десант за допомогою штурмових сходів почав підніматися на пагорб. Інша БМП зіштовхнула підбиту, звільнивши шлях наступаючим. Через 10 хвилин після початку штур¬му 9 БМП 1-ї роти опини¬лися на майдан¬чику біля палацу. "Спецназівці" ввір¬валися всередину. Почався жорстокий бій з особистою охороною Аміна...".
Цю розповідь допов¬нюють свідоцтва безпо¬середніх учасни¬ків штурму. Наприклад, командир підрозділу "Зеніт" Яків Семенов згодом згадував:
“Наша колона – 4 БТР. Коли заговорила “Шилка”, а її під¬тримали куле¬мети, стало зрозуміло: гра закінчилася, почалася війна. Я був у першій ма¬шині. Ми встигли проскочити. Інший БТР підпалили. Десантувалися. А тут – справжнє пекло. Наша “Шилка” б’є по палаці, а снаряди відскакують від стін, як гумові. З вікон поливають... Притиснули нас, довелося залягти. Підняли¬ся лише тоді, коли “Шилка” подавила кулемет в одному з вікон” (М. Бол¬тунов “Альфа – надтаємний загін КДБ”, Москва, “Кедр”, 1992 р.).
Командир групи спецформування КДБ “Грім”, яка також брала участь у штурмі палацу, Михайло Романов описує ці події так: “Коли після всіх зупинок ми дісталися до входу в палац, я вистрибнув з БМП. Щільність вогню була шаленою. Евальд Козлов (підполковник групи спецпризначення. – Прим. авт.) – поряд, а я його не чую: такий гуркіт навкруги. Він стріляє з пістолета Стечкіна і раптом кричить: “Михаличу, у мене піс¬толет зламався!”. Дивлюся, а у нього затвор у задньому положенні: розстрі¬ляв усі набої та не чує. Вогонь – просто жахливий. Адже тут не тільки гва¬рдійці стріляли: прокинулися батальйони... Взагалі, відбувалося щось стра¬шне. А у мене з 24 чоловік – 13 поранених. Дві хвилини бою, і 13 лежать. Що можна вигадати ще гірше для командира? Страх є страх, але зав¬дання виконувати треба. Просунулися до входу. Тут були Карпухін, Берльов. Вбитих було багато, десь шість афганців лежало біля входу. Тут був і важко¬поранений Ємишев. Я кажу: “Негайно його у БМП!” Потім і сам опинився у цій бойовій машині, коли мене контузило. Формував штурмову групу, але вибух відкинув мене до борту БМП. Кров з вух, у голові – гул. Став на коліна, постояв, отямився. Тут підходить Філімонов, поряд – поранений в око Швачко. А на пер¬шому поверсі гримить бій. Його вели Карпухін, Берльов, Плюскін, Грішин, Коломієць, Боярінов...”.
А ось як доповнює ці розповіді нині вже покійний генерал-майор КДБ, Герой Радянського Союзу В. Карпухін: “Ми потрапили під найжорстокіший вогонь гвардійців. Зайняли позиції та відповіли вогнем. Так почалася кривава сутичка профе¬сіоналів... У перші хвилини було дуже важко: охорона резиденції була сильною, високопідготовленою та відмінно озброєною. А го¬ловне – майже у 4 рази перевищувала нас кількістю. За всіма військовими науками си¬ли тих, хто в обороні, можуть бути у стільки разів меншими, але ніяк не навпаки. Вийшло, що ми заперечили теорію. Допомогли нам міцний натиск і, як не дивно, безвихідь. Підтримати нас вже ніхто не міг: тилу ніякого. Пора¬нені були практично всі. Гвардійці відчайдушно захищали палац, ми відчай¬душно рвалися вперед”.
... На жаль, й досі існує чимало різних точок зору про реальне співвідношення сил та засобів, які були задіяні з обох боків у бою за палац Тадж-Бек. Найреальнішу версію, на думку авторів, виклав у своїй кни¬зі-дослідженні “Мусульманський батальйон” спецпризначення ГРУ” (Харків, “Майдан”, 2003) ветеран-спецназівець Володимир Кошелєв. За його підрахунками, в операції “Шторм – 333” безпо¬середню участь узя¬ли 154-й загін спецпризначення ГРУ ГШ (“мусульманський” батальйон”, який було сформовано в основному з представників радянської Середньої Азії, звідси й назва), який нараховував 538 чоловік, позаштатні загони КДБ “Грім” і “Зеніт” (загальна кількість приблизно 65 чол.) та пара¬шутно-десантна рота 345-го гвардійського окремого ПДП під командуванням старшого лейтенанта В. Востротіна. В обороні резиденції Х. Аміна було задіяно майже 2500 чоловік: зокрема, рота особистої гвардії, а також адьютанти, офіцери зв’язку (150-200 чол.), бригада охорони голови ДРА (приблизно 1500 – 2000 чол.), зенітний полк (не менше 500 чол.). Сюди не зарахували особовий склад будівельного полку, окремих блок-постів, екіпажів танків, які були у капонірах біля палацу, а також те, що у бойових діях при обороні Тадж-Беку взяли участь не тільки вище¬згадані військові формування афганців. На сьогодні найусталенішою є версія, що співвідношення сил напад¬ників та тих, які оборонялися, становило приблизно 1 до 4. Але ще раз наголошуємо: приблизно. До речі, немає сьогодні й вичерпної інформації про загибель Х. Аміна та двох його малолітніх синів. За одною версією його вбили випадково при сутичці вже у самому палаці. Іншу висуває генерал-майор О. Ляховський у своїй книзі “Трагедія і доблесть Афгану”: “Група спецпризначення КДБ увірвалася до приміщення, де був Хафізулла Амін, і під час стрілянини його вбив офіцер цієї групи. Труп голови ДРА та НДПА загорнули у килим. Головне завдання було виконано”(Москва: ГПІ “Іскона”, 1995, с.149).
Проте існує й свідчення начальника кафедри Загальновійськової академії Збройних Сил Російської Федерації генерал-майора А. Берегового, достатньо авторитетної людини у колі спецназівців: “Члени групи рвалися вперед, очищуючи від гвардійців кімнату за кімнатою, незважаючи на поранення. На¬решті відшукали Аміна. Куля – у потилицю, і диктатор назавжди залишив цей прекрасний світ”.
За різними даними, втрати афганців були великими, більше тисячі з них здалися в полон, деякі підрозділи встигли відійти в гори.
З радянської сторони при штурмі палацу загинуло 5 офіцерів КДБ і 5 війсь¬ковослужбовців “мусульманського” батальйону. Переважна більшість бійців загонів “Грім” і “Зеніт” отримали поранення різного ступеня. У 154-му за¬гоні спецпризначення ГРУ ГШ ЗС СРСР (“мусбаті”) було 35 поранених. Крім цього, батальйон утратив 2 одиниці бронетехніки (БТР та БМП). На жаль, не має сьогодні й остаточної загальної статистики втрат з боку радянських сил під час подій, які відбували¬ся у Кабулі протягом 27-28 грудня 1979 року при нападі на інші об’єкти. Але, як би там не було, переворот у країні під назвою Демократична Рес¬публіка Афганістан відбувся. Загалом операція “Шторм - 333” тривала біля 2 годин. Ось як підсумував її результати Г. Корж у своїй книзі “Афганське дос’є. Історія війни СРСР в Афганістані” (Харків, “Фоліо”, 2003): “... Після Нового року “мусульманський” батальйон сидів у недобудован¬их казармах, вже у радянських одностроях. Завдань йому не ставили, нового місця не вказували. Кожному наказали описати штурм палацу. Ці спогади зберігаються в архівах. ... Працівники КДБ, які брали участь у штурмі палацу, вилетіли до Моск¬ви через кілька діб. Їм влаштували розкішний прийом, але наказа¬ли назавжди “забути” про операцію.